Про переговори "з позиції сили України" або "з позиції слабкості" – як відрізнити?

"Ми надамо вам усе необхідне для того, щоб ви могли вийти на майбутні переговори з позиції сили", — запевняли нас одностайно західні, насамперед американські партнери. Вони тим самим давали зрозуміти: навіть якщо не забезпечать Україні перемогу у вигляді повернення до кордонів 1991 року, то принаймні нададуть все потрібне, щоб будь-які можливі перемовини з Путіним щодо завершення війни виглядали як справжні переговори, а не як "безумовна капітуляція України", про яку все ще мріють у Кремлі.

Деякі українські офіційні особи підтримували цю логіку, заявляючи навіть у публічних інтерв’ю (не кажучи вже про закриті зустрічі), що Україна не планує відвойовувати всі території силою, а вважає переговори можливими після досягнення, наприклад, адміністративної межі Криму. Краща готовність України до переговорів - так пояснювали надання військової допомоги Києву і в тих країнах, де суспільство насичене пацифістськими настроями і важко сприймає будь-яку іноземну військову допомогу в принципі, як, наприклад, в Італії.

Однак, спостерігаючи вже кілька місяців за блокуванням рішень щодо ударів американською та західною далекобійною зброєю по території РФ (хоча насправді мова йде не про настільки далекобійну і не настільки глибоко вглиб), мимоволі виникає питання: чи справді всі наші ключові партнери бажають, щоб ми досягли такої позиції, де зможемо вести переговори з позиції сили? Або, можливо, у деяких важливих кабінетах, зокрема й овальної форми, переважає думка, що переговори можливі лише з позиції слабкості України? І що чим слабша позиція України, тим більш реальними стають ці переговори? Адже з позиції сили Україна, мовляв, буде спрямована на подальшу боротьбу, нові наступи, капітуляцію РФ, або будь-що, але точно не на початок перемовин, особливо якщо ці перемовини є дипломатичним прикриттям капітуляції. І точно не на реалізацію тих планів перемир'я, які тихо обговорюються у Вашингтоні під виглядом аналітичних сценаріїв розвитку війни, чекаючи, поки Україна сама попросить, або, як зазначив один американський військовий стратег, "сама благатиме" про хоча б якесь перемир'я.

На жаль, ми в такій ситуації, що приклад створення сильної позиції для реальних переговорів, а не дипломатичного прикриття капітуляції, Україна повинна демонструвати передусім сама. І сама повинна в першу чергу демонструвати приклад того, як створювати важелі впливу на Росію. Що ми, власне, і намагаємось робити - не завжди бездоганно, але як можемо.

Збільшуючи кількість дронів, що запускаються на російську територію, порівняно з їхніми атаками на нашу, як вперше сталося в липні цього року, ми здобули важливий важіль для можливих переговорів щодо секторального (ракетно-енергетичного) перемир'я. Вдаючись до ризикованих вторгнень у Росію, ми зруйнували міфи про "мир в обмін на території", які поширені не лише на "Глобальному Півдні", але й у деяких західних країнах, адже за такою логікою і Путін має пожертвувати частиною Росії для досягнення миру.

Все, що нам потрібно від західних партнерів зараз, це допомога у збереженні та посиленні наших важелів впливу. Нам необхідно не лише зберегти їх, але й наростити відповідну міць і масштабувати наші можливості. Надання більшої кількості далекобійної зброї та дозволи на її використання — це мінімум, що можуть зробити лідери чотирьох ключових країн — США, Франції, Великої Британії та Німеччини. Таким чином вони зможуть довести, що за гаслом "переговори з позиції сили України" не приховується бажання вести переговори з позиції слабкості.